Діктіокаульоз
Диктіокаульози (Dictyocauloses) — хвороби овець, кіз, великої рогатої худоби і деяких інших тварин, збудниками яких є нематоди з родини Dictyocaulidae, причому у більшості тварин паразитують свої специфічні види диктіокаул.
Збудниками хвороби у дрібних жуйних є Dictyocaulus filaria (зустрічається також у верблюдів; північних оленів та деяких диких жуйних тварин), у великої рогатої худоби. — Dictyocaulus viviparus, у коней — Dictyocaulus arnfildi. Локалізуються диктіокаули в бронхах і трахеї тварин. Проявляється хвороба ознаками бронхіту, бронхопневмонії та ентериту. Найбільш чутливі до захворювання ягнята та вівці віком до одного року, а також молодняк великої рогатої худоби, буйволи й зебу. Зустрічається це захворювання майже повсюди, проте диктіокаульоз великої рогатої худоби в Україні частіше реєструють у районах Полісся та Лісостепу, а диктіокаульоз дрібних жуйних — у деяких областях степової зони.
Диктіокаульоз завдає великої шкоди вівчарству і м'ясо-молочному скотарству внаслідок масового падежу, відставання молодняка в рості й розвитку, зниження продуктивності хворих тварин та підвищення сприйнятливості інвазованих тварин до заразних і незаразних хвороб.
ЕТІОЛОГІЯ
Диктіокаули мають ниткоподібну форму тіла, білувато-жовтого кольору, витончене з обох боків, середнього розміру, від 3 до 15 см довжиною. D. filaria — більші за розміром, спікули у самців панчохоподібної форми, свіжовиділені личинки на головному кінці мають гудзикоподібне утворення (рис. 53). У D. viviparus хвостовий кінець і спікули прямі й менші за розміром, у личинок на передньому кінці тіла немає гудзикоподібного утворення.
Розвиваються диктіокаули прямим шляхом (без участі проміжних живителів). Самки в бронхах і трахеї відкладають величезну кількість зрілих із сформованими личинками яєць, які разом з мокротою потрапляють у ротову порожнину й заковтуються. У кишечнику з яєць вилуплюються личинки першої стадії, які разом з фекаліями виділяються назовні. З носових отворів, минаючи шлунково-кишковий тракт, в навколишнє середовище також потрапляє частина яєць, з яких виходять личинки першої стадії.
При сприятливих умовах (температура + 17—-30 °С), достатній вологості (не нижче 55 %) і наявності кисню личинки диктіокаул двічі линяють і стають інвазійними (D. filaria — через 7—6 днів, а D. viviparus — через 3—5 днів). При температурі ниже +10°С і вище 30 °С личинки диктіокаулів не розвиваються. У вологому середовищі при температурі +10—16 °С на пасовищах личинки зберігають життєздатність до 2—4 міс.
Заражаються жуйні диктіокаульозом при проковтуванні інвазійних личинок збудника з травою або водою. У кишечнику тварин личинки скидають чохлик, активно проникають у лімфатичні судини й вузли, де відбувається третє линяння. Потім по лімфатичній і кровоносній системах личинки заносяться у легені, просвердлюють кровоносні судини й потрапляють в альвеоли, бронхіоли, бронхи та трахею. В організмі тварин паразити досягають дорослого стану й живуть до 12 міс.
Джерелом поширення інвазії є жуйні, інвазовані диктіокаулюсами, і тварини-паразитоносії, причому зараження відбувається головним чином на пасовищах і в місцях водопою. Факторами передачі інвазії є вода з калюж та боліт, а також трава на вологих ділянках пасовищ. Велика кількість інвазійних личинок може збиратися на тирлах, яких тривалий час не змінюють. Поширенню диктіокаульозу сприяє скупчене випасання на обмеженій території різних вікових груп тварин, особливо в дощові роки.
Сезонна динаміка неоднакова й залежить від кліматичних умов. Максимальна зараженість у овець і кіз спостерігається навесні. Перший спалах буває у липні — серпні з наростанням у серпні — вересні. Другий реєструють у січні — лютому з максимальним збільшенням у березні — квітні і супроводжується значною загибеллю хворих тварин.
У великої рогатої худоби значного поширення диктіокаульоз досягає у серпні — вересні, з жовтня інвазія знижується і стає мінімальною у кінці зими й навесні. Найбільш чутливі до диктіокаульозу телята у віці 4—9 міс, потім — у 9—18 міс і дорослі тварини.
ПАТОГЕНЕЗ
Залежить від інтенсивності інвазії, фізіологічного стану й реактивності організму. Личинки та молоді диктіокаули травмують стінки кишок, кровоносні й лімфатичні судини, легеневу та печінкову тканину, а також слизову оболонку бронхів. Дорослі нематоди і слиз можуть закупорювати бронхи.
Продукти життєздатності і розпаду гельмінтів викликають інтоксикацію, сенсибілізацію і алергічний стан організму (еозинофілію тощо). Внаслідок зазначених явищ розвиваються бронхіт і бронхопневмонія, а в кишечнику — катаральне або катарально-гнійне запалення, знижується секреторна й моторна функції шлунково-кишкового тракту, порушується корелятивна функція центральної нервової системи. Спостерігається також еозинофілія, лейкоцитоз, нейтрофілія, знижується кількість еритроцитів і гемоглобіну. Запальні процеси в легенях і тонких кишках диктіокаульозної етіології знижують резистентність організму телят ягнят, сприяють виникненню або ускладненню вторинних інфекційних захворювань, погіршенню загального стану інвазованих тварин.
КЛІНІЧНІ ОЗНАКИ
У овець розрізняють легку, тяжку й безсимптомну форми диктіокаульозу. Перші ознаки хвороби виявляють з моменту проникнення інвазійних личинок диктіокаулів у слизову оболонку кишечника та лімфатичні судини (пронос і загальне пригнічення). Через 1—1,5 міс після зараження у хворих спостерігається кашель, який пізніше посилюється, стає сухим і болючим, прискорене й утруднене дихання. З носових отворів виділяється слизово-серозна рідина. Температура тіла підвищена до 40—41 °С. При високій інтенсивності інвазії у молодняка поточного року народження пригнічений стан, розвивається недокрів'я, виснаження і набряки. Хвороба нерідко закінчується смертю. При добрих умовах утримання, повноцінної годівлі і слабкій інтенсивності інвазії перебіг хвороби безсимптомний.
Деякі автори у клінічному прояві хвороби виділяють чотири періоди: латентний — продовжується від декількох годин до 7— 8 діб, період виявлених симптомів збоку органів травлення і дихання. Останній постінвазійний період у овець починається після самовідходження диктіокаул.
У молодняка великої рогатої худоби поточного року народження клінічні ознаки хвороби добре виражені. У нього погіршується апетит, посилюється перистальтика кишечника, спостерігається пронос і пригнічений стан. Через 3—4 тижні у хворих з'являється задишка, прискорене дихання, атонія передшлунків, блідість слизових оболонок.
ПАТОЛОГОАНАТОМІЧНІ ЗМІНИ
При розтині трупів основні патологоанатомічні зміни виявляють у легенях: запалення слизових оболонок бронхів і трахеї, вони заповнені пінистою рідиною і диктіокаулами. В легенях уражені ділянки мають тістоподібну консистенцію, мармуровість, при надавлюванні чути хрустіння.
ДІАГНОСТИКА
Прижиттєвий діагноз ставлять на підставі гельмінтоларвоскопічних досліджень з урахуванням епізоотологічних даних та клінічних ознак. Проби фекалій досліджують за методом Бермана-Орлова, Щербовича або Вайда (від овець і кіз). Для диференціації личинок диктіокаул від личинок інших стронгілят на предметне скло до досліджуваної проби додають 1—2 краплі водного розчину метиленового синього, від якого личинки диктіокаул набувають світло-бузкового кольору, а личинки інших нематод залишаються незабарвленими.
Посмертно диктіокаульоз діагностують при виявленні збудників у бронхах і трахеї та відповідних патологоанатомічних змін.