ЕМКАР
Емфізематозний карбункул (Gangraena emphysematosa, емкар) — гостра неконтагіозна інфекційна хвороба великої і малої рогатої худоби, що характеризується розвитком у м’язах тіла крепітуваль- них запальних набряків. Людина на емкар не хворіє.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Емкар вперше був диференційований від подібної до нього сибірки і виділений у самостійну хворобу Ф. Шабером у 1872 р. Інфекційну природу хвороби встановив у 1875 р. Болінгер. Збудника хвороби виявили французькі дослідники С. Арлуен, Ш. Корневен, Ж. Тома (1879), а в чистій культурі одержали Ру (1887) і Кітазато (1889). Для активної імунізації Лекленш і Валле в 1925 р. запропонували формалінізовані бульйонні культури збудника емкару, що було визначним досягненням того часу. В колиш ньому Радянському Союзі формолвакцину проти емкару вперше виготовив С. М. Муромцев (1929), концентровану гідроксидалюмінієву вакцину — Ф. І. Каган, А. І. Колесова (1960).
Емкар реєструється в усіх країнах світу. Питома вага цієї хвороби поміж інших клостидіозів великої рогатої худоби в Україні становить 40 %. У структурі економічних втрат від емкару прямі збитки становлять 11,6 %, на профілактичне щеплення припадає 88,4 % (П. Бойко, 2002).
ЕТІОЛОГІЯ
Збудник хвороби — Cl. chauvoei — анаеробна рухлива поліморфна спороутворювальна паличка розміром (2…8) - (0,5…0,7) мкм. Капсул не утворює. Добре забарвлюється аніліновими фарбами, а в препаратах з молодих культур і з патологічних тканин позитивно фарбується за Грамом. Культивується лише в анаеробних умовах при 36 – 38 °С. Збудник добре росте на бульйоні Кітт — Тароцці та бульйоні Мартена, продукує складний екзотоксин з летальними та некротичними властивостями. На сироватковому агарі ріст Cl. chau- voei супроводжується утворенням сочевицеподібних або округлих колоній з ніжними відростками. В чашках Петрі з глюкозо-кров’яним агаром через 24 – 48 год з’являються характерні колонії збудника у вигляді перламутрових ґудзиків або виноградного листя, оточених зоною прозорого гемолізу.
В трупах загиблих від емкару тварин, у тому числі й нерозтятих, збудник утворює спори, які надзвичайно стійкі у зовнішньому середовищі. У ґрунті спори зберігаються до 20 – 25 років, гниючих трупах — до 3 міс, у гниючих м’язах — до 6 міс, на дні стоячих водойм — понад 10 років, у засоленому м’ясі — понад 2 роки. Пряме сонячне випроміню- вання знищує спори лише через 24 год, текуча пара — через 5 – 6 год, кип’ятіння — через 2 год, автоклавування — через 30 – 40 хв.
ЕПІЗООТОЛОГІЯ ХВОРОБИ
У природних умовах на емкар хворіють велика рогата худоба і буйволи, рідше — вівці, кози, лосі, олені. З лабораторних тварин надзвичайно чутливі морські свинки. Не сприйнятливі до хвороби коні, свині, собаки, коти, птахи, миші, щури й кролі. Захворюють тварини будь-якого віку, здебільшого м’ясних порід і доброї вгодованості. Проте в стаціонарних осередках чітко виражена нечутливість молодняку великої рогатої худоби до 3-місячного віку і дорослих тварин віком понад 4 роки. Несприйнятливість молодих тварин зумовлюється пасивним імунітетом, у старших тварин є наслідком імунізувальної субінфекції.
Джерелом збудника інфекції є хворі тварини. У разі несвоєчас- ного чи недбалого прибирання трупів спори емкару контамінують грунт, воду, заливні луки, пасовища, створюють довготривалі (на десятки років) стаціонарні осередки інфекції.
Зараження великої рогатої худоби відбувається аліментарно, з кормом при випасанні на сухому травостої або колючій стерні, коли травмуються слизові оболонки ротової порожнини і збудник без перешкод проникає в кров. Вівці можуть заражатися через пошко- джену під час стриження шерсті шкіру, при кастрації або тяжких родах. Хвороба має чітко виражену літньо-осінню сезонність, набу- ває значного поширення в спекотний пасовищний період, коли створюються сприятливі умови для зараження. Спорадичні випадки захворювання тварин на емкар у стійловий період зумовлюються згодовуванням кормів, зібраних з неблагополучних луків. Емкар проходить переважно спорадично, в епідемічних осередках — у вигляді ензоотій. Летальність може досягати 85 – 95 %.
КЛІНІЧНІ ОЗНАКИ
Інкубаційний період триває 1 – 2 доби, рідше продовжується до 5 діб. Перебіг хвороби у великої рогатої худоби завжди гострий. Захворювання проявляється раптовим підвищенням температури тіла до 41 – 42 °С, сильним при- гніченням, втратою апетиту, припиненням жуйки. Пульс частий, дихання прискорене, слизові оболонки ціанотичні. Водночас або раніше від появи загальних симптомів хвороби у тварин спостерігаються розлади руху, кульгання, закляклість суглобів, волочіння кінцівок. У ділянці крупа, плечей, попереку, рідше — підгрудка, шиї, підщелепового простору з’являються запальні набряки, що швидко збільшуються в розмірах. Спочатку набряки обмежені, щільні, гарячі й болісні, згодом вони стають холодними й безболісними. Під час перкусії набряку виникає тимпанічний звук, при пальпації виявляється крепітація. Шкіра на поверхні набряку втрачає еластичність, стає сухою, набуває темно-бурого або чорного забарвлення. Регіонарні лімфатичні вузли значно збільшуються в розмірах, стають твердими на дотик. У разі випадкового розтину припухлості виявляється характерна піниста рідина темно-червоного, а згодом чорного кольору зі специфічним запахом згірклого масла. Хвороба триває 12 – 24 год, іноді затягується на 3 – 6 діб. Видужу- вання буває дуже рідко.
В овець перебіг хвороби надгостри й. Набряки мають розлитий характер, тістоподібну консистенцію, крепітують. Спостерігається напруженість ходи, кульгавість. Загибель тварини настає через 6 – 24 год.
ПАТОЛОГОАНАТОМІЧНІ ЗМІНИ
При зовнішньому огляді трупа визначається сильне здуття внаслідок утворення газів, витікання пінистої кров’янистої рідини з ніздрів, піхви, відхідника (анального отвору). Шкіра напружена, має сіро-синюватий колір, іноді некротична. Якщо не виникає сумніву відносно правильності встанов- лення діагнозу, труп, у зв’язку з можливістю значного поширення спор, не розтинають, а спалюють разом зі шкурою. У разі необхідності проводять лише частковий розтин, патологічний матеріал для дослідження відбирають біля ями, спеціально підготовленої для спалювання трупа.
На розтині під шкірою та в м’язах у ділянці крупа, підгрудка, шиї, плечей, іноді в підщелеповому просторі виявляються великі, неправильної форми газові набряки, в яких міститься драглистий кров’янистий транссудат з бульбашками газу. Уражені м’язи сухі, пористі, пронизані пухирцями газу, мають чорно-червоний колір, при натисканні хрустять, мають характерний запах згірклого масла. У грудній і черевній порожнинах спостерігається накопичення каламутної серозної рідини. Регіонарні лімфатичні вузли збільшені в розмірах, гіперемійовані, пронизані крововиливами. Легені набряклі, селезінка в’яла, печінка збільшена, містить дрібні осередки некрозу. На всіх серозних і слизових оболонках виявляють крововиливи.
ДІАГНОЗ
Встановлюють на підставі епізоотологічних даних, характерних клінічних ознак та результатів лабораторних досліджень.
ЛАБОРАТОРНА ДІАГНОСТИКА
Передбачає мікроскопічні дослідження мазків-відбитків з патологічного матеріалу, виділення чистої культури збудника на живильних середовищах, проведення біопро- би на морських свинках. У лабораторію з усіма пересторогами для запобігання розсіюванню спор не пізніше ніж через 4 год після загибелі тварини надсилають ексудат із набряку та шматочки уражених м’язів розміром 3*3*3 см, а в разі часткового розтину трупа відбирають також шматочки печінки, селезінки та кров із серця.
Діагноз на емкар вважають установленим за умови отримання одного з таких показників: виділення з патологічного матеріалу культури з властивостями, характерними для збудника хвороби, і загибелі хоча б однієї морської свинки з типовою патологоанатоміч- ною картиною та виділенням з її органів культури збудника; заги- белі хоча б однієї морської свинки з двох заражених вихідним пато- логічним матеріалом за наявності в неї типових для цієї хвороби патологоанатомічних змін та виділення з її органів культури збуд- ника, якщо навіть у посівах з вихідного патологічного матеріалу культуру збудника не виділено. Термін лабораторного дослідження — до 8 діб.
ДИФЕРЕНЦІАЛЬНА ДІАГНОСТИКА
Передбачає необхідність відрізняти емкар від сибірки та злоякісного набряку. Емкар трапляється перева- жно у великої рогатої худоби, а сибірка — у всіх видів тварин. При емкарі виявляється крепітація набряків, що не характерне для сибірки. Злоякісний набряк зумовлюється рановою інфекцією, проявляється спорадично. В усіх випадках остаточний діагноз установлюють на під- ставі виділення та ідентифікації специфічного збудника хвороби.